post postmodern (metamodernism) dmitro drozdovsky 27 11 2015 interview

Дмитро Дроздовський :

" Жодної немає в Україні роботи, яка б вказала чітко,
що таке постпостмодернізм. Я думаю, що моя докторська
дисертація з цього питання буде перша,але,відповідно,
вона буде мати ще дуже багато огріхів. Це колосальний матеріал,
який, насправді,треба все життя вивчати".


27.11.2015, Київ, Україна, ИАНМСФАН. 

Вікторія Манагарова:


Цей почесний дивак не користується "дзеркалом"
і не знає як виглядає власне лице.
Він колекціонує чужі істини і з них формує
нескінченні скломозаїчні початки нової конструкції світу

під назвою Post-postmodernism.

Він націлений на пошук і смисл його досліджень -
в активній динаміці і зміщенні між собою рівнозначних
розмаїтих доктрин.

Для нього не існує крапки . Можливо Все. І Все неможливо.
Невільно він демонструє Різоматичну модель міркування,
яка не зв'язується навколо єдиного центру.
Увійти до будь-якого смислу можна із середини так,
як заходив Жиль Делез - один із творців постмодерністичного
субстрату Без Початку і Кінця.
Заперечуючи постмодернізм,
Дмитро Дроздовський

залишається в ньому.

То чи зможемо ми вийти зі старого стану
хаосу і зробити відчутний крок
у Світле Буття ?
______________________________________________

— Дмитре, хочу Вам подякувати за вашу діяльність.
Нереально було раніше знайти вчених в Україні,
які розумілися би на метамодернізмі.

Я дійсно була дуже здивована, коли перечитала ваші статті.
Шкодую, що раніше цього не зробила.
Так випадково сталося, що я сама дізналася про існування
метамодернізму тільки влітку цього року.
І особисто мене ця концепція
Тімотеуса Вермюлена
і  Робіна ван ден Аккера  дуже надихнула.
Ви досліджуєте це поняття як науковець і посилаєтесь
на нього, як на домінантне.
Але у Ваших статтях Ви користуєтесь також і іншими термінами,
які ототожнюються із концептом "постпостмодернізм".
Чи могли би Ви, будь ласка, уточнити, який термін,
зрештою, заслуговує бути найкращим ?


— Метамодернізм — це термін,який експлікований на позначення
культурного явища,яке йде після постмодернізму
як літературного напряму і ситуації постмодерну
як якоїсь фінальної ситуації в розвитку культури
від нового часу до постмодерну.
В європейських дослідженнях (якщо говорити
про наукові роботи, пов'язані з окресленням
сучасної культури ) метамодернізм - це термін,який пропонує
голландська школа і який  представлений в кількох російських
літературознавчих публікаціях.
Я не беруся стверджувати, що ця термінологія є найкраща,
що вона повністю вичерпна .
Є різні напрями сучасної культури.
Є,скажімо, напрям,який називається карнехілізм.
Це іспанський термін ( "карне" — це м'ясо з іспанської).
Це напрям, який представляє мистецтво, в якому
осмислені вияви крайньої жорстокості людини.
Згадайте фільм " Пила" Джеймса Вана. Це знаковий фільм.
Чому виникає цей напрям ?
Бо в одній із інтерпретацій постмодерністського мислення,
в одному із варіантів постмодернізму ідеться
про таке поняття,як "транквільний суб'єкт",
який тікає від болю реальності,який відмовляється
переживати трагедію нинішнього часу.
Для постмодерністів трагедія в чому ?
Це Перша і Друга Світові війни,велика трагедія,
глобальна, планетарна.Це громадянські війни,
це зіткнення цивілізацій. От постмодернізм
проголошує, що треба жити іронічно, комфортно.
Але все-таки постмодернізм  не виправдав очікувань
своєї доби. Згадаймо 11 вересня.
В Західній Европі, в західно-європейських
літературознавчих дослідженнях  — це межа
між постмодернізмом і тим, що уже іде за ним.
Карнехілізм - це та культурна парадигма,
яка пропонує тексти, що шокують реципієнта,
які виводять його з цієї транквільності.
Це і є те, що називається пост-постмодернізм.

 

— Тобто Ви хочете сказати, що у контексті
карнехілізму, яким ми гіпотетично можемо характеризувати
постпостмодернізм на початку 21 століття, світ і людина
в ньому є ще більш жорстокою, аніж вона була в концепті
постмодернізму і тієї драматичної історії модернізму,
яку він заперечує?

 

— Безперечно. Це один із напрямів,
який пов'язаний саме із надзвичайною
жорстокістю.
Так відбувається тому, що треба привернути
до цієї реальності читача чи реципієнта,
який хоче заробляти гроші, жити в комфорті  ,
не думаючи про проблеми, про кризи економічні,
про рецесії фінансові в Америці, в Европі,
який хоче зранку вставати, пити філіжанку кави
і їсти канапку з ікрою і більше у нього немає проблем.
Через це деякі митці ідуть шляхом шокування,
треба шокувати, треба показати, що реальність
не така незагрозлива, вона не така комфортна,як ми
думаємо.
Що десь може бути якийсь божевільний, який хоче
робити над людиною експеримент.
В кінематографі це дуже часто трапляється.
Тобто карнехілізм — це один із напрямів
постпостмодернізму, який намагається повернути
людину до реальності.

Але є й інші напрями. Неофоболізм. Діджимодернізм.
Цифровий модернізм — це окремий мистецький напрям,
пов'язаний із своєрідним мистецтвом, яке існує
на перетині літератури і інтернет-технологій.
Коли ми читаємо книжку, у якій фінал може бути
дописаний читачем, у якій може бути кілька фіналів.
Коли ми читаємо книжку і водночас у нас гіперлінкові
 працюють відсилання до вистави за цією книжкою,
до опери тощо. Тобто читач сприймає мистецький твір
у всій сукупності трансмодельних адаптацій цього твору.

Неофоболізм. В основі філософської
проблематики постпостмодернізму —
проблема
унеможливлення розрізнення справжньої
дійсності і несправжньої .

Генрі Джеймсон —
класика американського  модернізму,
але його роман "Поворот Гвинта" —
своєрідний дороговказ і для культури постпостмодернізму,
в якій існують кілька реальностей.
 Ідеться про абсолютно нову філософську проблему,
проблему неможливості сказати, що добре,що погано,
яка реальність справжня, а яка ні.
Це епістемологічна проблема. Проблема,
яка виростає із філософії Карла Поппера
про неможливість верифікувати істину.

Якщо для постмодернізму характерний трансгуманізм,
трансемоційність, трансчуттєвість,як пише Міхаіл Епштейн,
то для постпостмодернізму   все-таки відбувається жест
до повернення людини до справжніх емоцій,
справжніх глибинних емоційних переживань,
і почуття кохання,вірності, відповідальності,
етичної відповідальності не беруться в лампки,
вони сприймаються як щось дуже важливе,
що формує людину, що є визначальними
компонентами людини як самості,
що є суб'єктом цієї реальності.

Не випадково в постпостмодернізмі в кількох кінотекстах,
літературних текстах відбувається реактуалізація
класичних художніх творів. Той же Шекспір знову стає
потрібним постпостмодерністській культурі.

Згадайте різні адаптації, скажімо, The Tempest
 Джулії Теймор  2010 року — трансформація
Шекспірівської п'єси "Буря".

Шекспір, який створив за Гарольдом Блумом
нову європейську людину,який показав усі
можливі конфлікти існування людини зі своїм часом,
він знову стає актуальним в постпостмодернізмі.

Модернізм бінаризує реальність, розподіляє
її на чорне і біле . Є добро. Є зло.
А постпостмодернізм, після кризи
постмодерну, говорить, що ні, цього немає.
Як у романі "Спокута"  Іена Мак'юена.

На перший план виноситься поняття відповідальності,
але говориться про те, що людина не може
достеменно часто знати,що є добро, а що  зло,
що є сон, що є марення, що є розлад свідомості,
що є результат психічної хворої, хворобливої свідомості,
а що є справжньою дійсністю, в якій живе людина,
і це також ще одна філософська проблема,
яка   оприявнюється в особливий спосіб

у культурі постпостмодерну.

Зараз ще не час  говорити про один вичерпний термін,
але можна окреслювати різні напрями, тенденції,
які наявні в сучасній культурі,літературі зокрема,
і намагатися зрозуміти філософську культурологічну,
семіотичну основу постпостмодерністського простору.

 

— Дякую, але давайте повернемось все-таки
до терміну  "Метамодернізм". Я думаю, що саме тут ми
і можемо побачити вже сформовану цілісність.
Тімотеус Вермюлен і Робін ван ден Аккер
чітко демонструють магістральний напрямок —
Неоромантизм у тому тілі культури, яке ми називаємо
умовно постпостмодернізмом.
Що Ви можете сказати з цього приводу ?

 

— Романтизм як епоха сьогодні знаходить особливу актуалізацію,
скажімо, в тій же англійській літературі, але в поезії.
Не так давно в Києві була Фіона Сампсон,
професорка англійської літератури, теоретик, і ,водночас,
чудова поетка. Вийшла збірочка в її українських перекладах,
які представив Юрій Григорович Буряк, минулорічний лауреат
Шевченківської премії, і вона говорила під час свого виступу,
який я модерував в Інституті філології Київського університету
Тараса Шевченка, що сьогодні в англійській поезії надзвичайно
сильним є цей романтичний струмінь. Але він був сильним
і в період модернізму, і в період постмодернізму,
так заповідалася англійська поезія.
На стільки була сильна романтична традиція 19 століття,
що вона мала колосальний вплив на подальший розвиток
поетичної системи англійської поезії.
Постпостмодернізм, безперечно, про це пише
і вже згаданий Міхаіл Епштейн, — це повернення до чуттєвості,
уже не трансчуттєвості, а справжньої чуттєвості,емоційності,
суб'єктності і суб'єктивності, але ,я наголошую на тому,
що повернення до ось цих концептів, які притаманні романтизму,
це тільки один із напрямків постпостмодернізму, тільки один...
Мета, сам префікс Мета... це...

 

— Між... Між станами...

— Розумієте, між... ( думає )


— Філософи Т.Вермюлен і Р. Ван ден Аккер розкривають
цей смисл через коливання.
Це унеможливлює перевантаження в один чи інший бік.
Тобто ми не можемо іронізувати, страждати,
адже будь-який прояв фанатизму повертає назад у постмодернізм
або модернізм, де ми бачили яскравий поділ на
чорне і біле...  І тому ось ця грань ,
де формуються відтінки із напівтонів, є геніальною,
на мій погляд.


— Так, ця теза має місце, вона слушна,
але вона невичерпна. Бо, знову-таки,
щоб перейти до такого дуже тонкого відчуття
грані....

 
— Треба навчитися ?

— Треба навчитися.
Після отої філософії тотальної транквільності ...
Так, людина починає шукати якусь межу...
Хоча "Мета", розумієте, це дуже цікавий префікс.
Згадайте античність. Згадайте метафізику.
Те, що іде не після фізики водночас,
але те, що і є основою фізики. Бо метафізика —
це онтологічний простір. Це вивчення явищ
в їхній онтологічній з'яві. І метамодернізм
так само намагається дійти, як мені здається,
окремі його напрями ,вони спрямовані на осмислення
онтології Буття, не епістемології, не гносеології,
не естетики, тому що людина достеменно верифікувати цю
реальність не може в епістемологічній практиці.
А потрібно навчитися справді відчувати, що за
цією реальністю може бути щось інше.

Постпостмодернізм, як на мене, ставить ще одне
важливе завдання — показати людину майбутньго,
людину 21 століття, в єдності науки ( the science )
і гумінітарного знання ( humanities ).
І репрезентувати людину як комплекс,
в якому нерозривно пов'язане естетичне
і нейрохімічне, нейробіологічне.

Мозок,як орган людини, він чомусь в особливий
спосіб реагує на прекрасні мистецькі об'єкти.
Це підтверджено результатами нейроестичних досліджень.
Були проведені експерименти. На людину вдягається
така шапочка-сіточка з електродами,які фіксують
коливання хвиль головного мозку в цей час,
коли людина сприймає прекрасне, прекрасні мистецькі об'єкти,
слухає якусь класичну музику
Бетховена,
Вівальді... І в цей момент у людини
в надзвичайно сильний спосіб активуються
деякі ділянки мозку.
Зрештою, навіть представники нейроестетики,
послідовники Семіра Зеки,одного з чільних
представників нейроестетики, вивели формулу,
що таке прекрасне.

Все це має вплив на сучасне мистецтво,
яке все ж таки утверджує, що в цьому світі,
незважаючи на те, що ми може не знаємо про
це достеменно, але є щось, що є онтологічною
основою. І можливо, ця онтологічна основа
Прекрасне.
Можливо, вона містить в собі те, що дає можливість
людині інтенсифікувати естетичні переживання
і скеровує людину до потреби у прекрасному.
А такі почуття, знову-таки, як любов, як  кохання,
здатність сподіватися на краще,
надія, повага... Це почуття, які роблять людину кращою.

Для постмодерністів  зробити людину кращою це фікція.
Це можна тільки постьобатися з цього.
"Зробити людину кращою
  ха ха ха."
Але постпостмодернізм говорить "Ні. Є люди травмовані.
Так, вони непогані, не злі і не добрі. Вони просто є.
Є люди психічно травмовані". Що значить психічна травма ?
Це люди, у яких в особливий спосіб протікають нейрохімічні
процеси на рівні біології. Це може бути спричинено наявністю
певних генів, чому людина схильна вбивати, чому людина
схильна бути жорстокою. А може в неї там відповідна кількість
хромосом, розумієте, яка схиляє до того. Тобто все те береться
до уваги і через те людина мислиться в єдності. Тобто
пізнати себе
завдання літератури і мистецтва,
дати людині, споглядаючи твори мистецтва, пізнати прекрасне,
і, зрештою, пізнати себе.

Так от постпостмодернізм
намагається розкрити нову
людську ідентичність у цій єдності,
про яку ми говорили.